Чому нацменшинам важко ідентифікуватися з Україною. Конспект виступу Миколи Рябчука на форумі Re:Open Zakarpattia

Варош опублікував конспетк виступу на Форумі Re:Open Zakarpattia видатного письменника, почесного президента PEN Ukraine Миколи Рябчука – про ідентичності, культурне ототожнення, тримовність України, національні меншини, байдужість, а не толерантність, та про майбутнє.

Про ідентичності

Зізнаюся, що трохи побоююся терміну “ідентичність”, бо його часто безвідповідально використовують і він страшенно заїжджений в останні десятиліття. Тому варто почати з робочого визначення: що маємо на увазі під цим страшним і солодким терміном.

До середини 90-х років його взагалі не існувало в українському дискурсі. Він з’явився у 1994 році разом із книжкою Ентоні Сміта “Національна ідентичність”. Це не означає, що в Радянському Союзі не було ідентичності, але був термін “національна самосвідомість”.

На початку я був радий, що в нас з’явився цей термін, поширений у розвинених країнах світу, мене це дуже тішило як знак вестернізації України. А потім зрозумів небезпеку цього явища, тому що це абстрактний термін, який набагато легше відривається від своєї суті, матеріалізується, стає предметом. Проте втрачається його головна якість – процесуальність.

Ми часто говоримо про ідентичність як про об’єктивну даність, як про щось таке як зріст, вага. Насправді ж це дуже змінна величина. Отже, ідентичність – це здатність самоокресленої та самоназваної спільноти ототожнювати себе з певними символічними цінностями (мова, культура, історія, прапор, гімн і т.д.) і певними інституціями. Чому є важливим саме цей другий наголос на інституціях? Бо в поліетнічних країнах досягти загального ототожнення із культурними цінностями – досить важко. Вони можуть бути різні для різних етнокультурних чи мовних спільнот.

Натомість саме ототожнення із державними та суспільними інституціями можливе і потрібне. При чому саме на цьому може будуватися наша єдність, міцна єдність. Зокрема і в Закарпатті теж. А в нас, на жаль, інституції дуже слабкі. Українська держава якраз уже протягом 30 років відзначається фатальною слабкістю всіх інституцій. Верховенства права в нас ніколи не було і, на жаль, немає сьогодні, і це величезна проблема, яка ослаблює здатність, зокрема, меншин, ідентифікуватися з цією державою. Тому, насамперед, наголос потрібно покласти на зміцненні інституцій.

Культурне ототожнення можливе на основі українського культурного ядра за умови забезпечення всіх прав для меншин. Але цей процес є взаємним, тобто ми не можемо вимагати від меншин зацікавлення українською мовою, культурою та історією, якщо ми не виявляємо елементарної зацікавленості до їхньої мови та культури.

В Україні нам в ідеалі потрібно прагнути тримовності – українська та англійська мають бути обов’язковими, без них не повинно потраплятися до жодного ВУЗу, це має стати нормою. А також в різних регіонах України має бути третя мова – регіональна.

Ми не повинні себе втішати і заспокоювати, що в нас багато меншин і вони живуть мирно, спокійно. Бо, розумієте, життя поруч не означає життя разом. Те, що вони живуть мирно, не означає, що вони виявляють взаємозацікавлення, інтегруються. Толерантність і небайдужість – це не те саме. У нас багато байдужості. Толерантність же передбачає визнання та повагу до інакшості. Цього нам часто бракує, а це дуже потрібні речі.

На мою думку, Закарпаття якраз може брендуватися цією багатоманітністю та багатокультурністю. Це те, що може стати брендом і на всю Україну, і міжнародним.

Ідентичність також передбачає ототожнення із певними цінностями. Це культурні цінності, мова, політичні цінності. Для українців любов до свободи є цінністю і цим вони істотно відрізняються від росіян, від тих, хто був у Радянському Союзі і в путінській Росії. Це те, чого ми набралися, перебуваючи в складі різних держав, і те, що єднає нас із європейцями. Але чого ми не набралися і що цінністю не стало – верховенство права. Тут ми набагато ближчі до Росії та росіян, ніж до європейців. І це те, над чим нам потрібно би працювати.

Про Закарпаття

Мій досвід щодо Закарпаття досить нетиповий, бо я сусід, львів’янин, тому ще зі студентських років добре знав цей регіон, мав добрі особисті контакти. Ми товаришували зі справжніми бетярами, які писали тексти, що не вписувалися в тогочасний соцреалізм, і ми були своєрідними братами по розуму. Ми обмінювалися текстами, думками, ходили по художніх майстернях. Тому я добре знав контекст та неофіційну культуру зсередини, яка була альтернативною. У цьому сенсі мені цей регіон дуже близький. Переконаний, що всі ці міждержавні, міжетнічні, міжрегіональні стосунки повинні мати в своїй основі особисті контакти. Звісно, що не тільки особисті, але без них, я гадаю, не може бути ні ефективних економічних зв’язків, ні політичної взаємодії, ні мистецької.

Закарпаття має свої переваги та колосальний потенціал. Географічне розташування є фантастичним. Це регіон, якому судилося бути максимально інтегрованим у європейські структури. Але тут є над чим попрацювати з точки зору брендингу, торгових марок. Те саме вино – воно є добрим, але не є знаним. Я, до прикладу, не знав, що тут виробляють прекрасні сири. Треба це розвивати і використовувати.

Що єднає Україну

Усі нації об’єднані насамперед майбутнім, а не минулим. Спільна візія майбутнього консолідується тим, що наші права захищені в цій країні як ніде інде і ми ніде інде не матимемо таких можливостей для самореалізації як маємо тут. Коли прийде це усвідомлення, тоді цій нації нічого не загрожує. Поки ми не досягли цього з багатьох причин, безумовно, ми почуваємося загроженими і країна почувається слабкою.

Нам потрібні якомога вищі стіни на сході та якомога більше мостів на захід. Це та програма, яка дає нам шанс на виживання в цьому столітті.