«Я нічого не можу змінити»: комплекс меншовартості робить українців вразливими до антизахідної пропаганди Кремля?

У цій статті є спроба поміркувати над тим, чому брак індивідуальної та колективної суб’єктності (наприклад, відсутність віри у свою здатність змінити реальність чи впливати на світ, або брати відповідальність за власні дії) робить людей вразливими до конспірологічної антизахідної пропаганди, за матеріалами Радіо Свобода.

• 40% опитаних українців «однозначно погоджуються» чи «радше погоджуються» із тезою, що «Україна перебуває під зовнішнім управлінням західних кураторів»;
• На підконтрольному Донбасі у це вірять 61%, на Сході загалом 51%, на Півдні 49%. 39% українців вірять у те, що «Сорос та МВФ прагнуть експлуатувати українські землі»;
• на Сході та Півдні ці цифри складають 50% та 48% відповідно.

Це деякі результати соціологічного дослідження, які нещодавно проводив Центр безпекових досліджень Цюрихського університету разом з українськими соціологами (дослідження ще буде невдовзі оприлюднено).

Паралельно з цим кількісним дослідженням, команда експертів з програми Арена Лондонської школи економіки, Інтерньюз–Україна, Кардіффського університету, Харківського інституту соціальних досліджень та Лабораторії журналістики суспільного інтересу дослідила вразливість української аудиторії перед антизахідною прокремлівською пропагандою.

Ми робили детальний моніторинг медіа та глибинні фокус-групи з багатьма аудиторіями, аби зрозуміти: чому така велика кількість українців вірять в антизахідну конспірологію.

Наше дослідження можна прочитати тут; детально ми його обговорили в онлайн–дискусіях українською та англійською.

«Захід – зло»: нові виміри проросійської пропаганди в Україні

Сьогодні проросійська пропаганда в Україні стала значно хитрішою, ніж була років сім тому. Її мета вже не полягає в тому, щоб довести, що Росія хороша; її мета – довести, що Європа та Захід є поганими.

Але ця антизахідна пропаганда переслідує цілі, які вигідні Кремлю: відвернути Україну від курсу до цивілізованого світу, у якому справжня незалежність і суб’єктність справді можлива.

Росія прагне позбавити Україну незалежності та суб’єктності, прагнучи переконати українців, що загроза цій суб’єктності йде не від неї, а від «Заходу».

Ця пропаганда (її діяльність ми регулярно моніторимо тут) стверджує, що проєвропейський курс України веде до війни, хаосу та бідності.

Головні наративи, з якими вона виступає, прості: Україна перебуває під «зовнішнім управлінням» Заходу (США, ЄС, МВФ, Джорджа Сороса тощо), який має власні інтереси і зацікавлений у тому, аби загнати Україну під ярмо міжнародного фінансового капіталу.

Небезпека цієї конспірологічної пропаганди полягає у тому, що вона може значно послабити підтримку демократії та реформ належного врядування в Україні. І головне: під маскою захисту української незалежності та суб’єктності, вона робить Україну вразливою перед впливом Росії – який є головною загрозою українській незалежності та суб’єктності.

Складна і трагічна українська історія, а також економічні та безпекові виклики частково пояснюють, чому більшість українців зорієнтовані на цінності виживання, радше ніж самореалізації.

Нестача безпеки та слабке відчуття індивідуальної та колективної суб’єктності сприяє розвитку недовіри до індивідуальних/колективних/національних прагнень, а також перекладанню відповідальності на зовнішніх гравців (інших людей, владу, країни, закордонних гравців тощо).

Під час нашої роботи з різними фокус-групами ми дійшли висновку: коли людина не надто відчуває власну суб’єктність, то вона вірить у пропагандистські наративи про зовнішнє управління.

Від власної свободи до національної суб’єктності

Водночас ми бачимо, що індивідуальна суб’єктність розвивається у певних прошарках українського суспільства: все більше людей схильні казати, що вони самі відповідають за власні життя. Один з респондентів відповів, що його життя «на 100% залежить від нього».

Однак це відчуття власної свободи та суб’єктності ще не веде до відчуття колективної чи національної суб’єктності.

Віра в індивідуальну суб’єктність більш сильна у освічених людей з великих міст та більш слабка у людей з маленьких містечок, особливо зі східних та південних регіонів України.

Іншими словами, хоч певна кількість українських громадян почали розуміти, що вони самі є творцями власної долі, все ж чимало з них не бачать Україну як повноцінного суб’єкта.

Співіснування цінностей виживання (більш колективістських) та цінностей самовираження (більш індивідуалістичних), за якою можна слідкувати у багаторічному дослідженні World Values Survey, має цікаву особливість в Україні.

Один із наших респондентів під час розмови вжив поняття «самовиживання» – що немов поєднує в собі цінності самовираження та виживання. «Неможливо покластися на владу, і ми можемо покладатися тільки на самовиживання», – пояснив він.

Таке ставлення людей є результатом кризи української соціальної взаємодії та соціального обміну між людьми: люди відчувають, що забагато віддають (країні та іншим), а натомість дуже мало отримують.

Така ситуація створює відчуття постійного дисбалансу та несправедливості. Це відчуття можна спостерігати й у тому, як саме люди сприймають відносини України з іншими державами. Проводячи аналогію з власним життям, багато респондентів сприймають Україну як державу, що забагато віддає світові, а отримує від нього дуже мало.

Ставлення до іноземної підтримки

«Наша історія вчить нас, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Якщо вони нам щось дають, ми мусимо дати їм щось навзамін», – пояснив один з респондентів із маленького міста в центральній Україні.

Таке бачення іноземної підтримки, яке поділяють багато з наших респондентів, формує ставлення до іноземної допомоги.

Більшість українців розглядають взаємодію зі світом як гру з нульовою сумою: за будь–яку послугу чи вигоду потрібно платити якоюсь поступкою.

Саме тому люди схильні вірити у те, що за бажанням Заходу допомогти Україні криється якийсь прагматичний чи цинічний мотив.

Одне з ключових слів, яке ми чули від респондентів – це слово «вигідно». Респонденти стверджували, що Захід допомагає Україні тільки тому, що йому це вигідно.

Коли ми запитали, чому МВФ допомагає Україні, то деякі учасники наших фокус–груп сказали, що фонд «отримує великі відсотки» від надання цієї допомоги. Один з респондентів зазначив, що дії МВФ можна порівняти з відкриттям депозиту у банку.

Також серед респондентів поширеною є думка про те, що борги України перед МВФ є значними та стануть «справжнім тягарем для майбутніх поколінь»: «наші онуки та правнуки будуть змушені виплачувати їх» – що є явним впливом антизахідної дезінформації.

Попри скептичне ставлення до Заходу, чимало наших респондентів, які належать до різних прошарків населення, мають проєвропейську позицію.

Європейські країни залишаються прикладом для наслідування для багатьох. Європа та Захід можуть бути егоїстичними та прагматичними, однак вони залишаються моделлю місця, у якому українці хотіли б жити.

І тут парадокс: проєвропейська орієнтація багатьох українців водночас супроводжується скепсисом щодо Європи та Заходу, і переконаністю, що ці гравці є так само цинічними, ніж, наприклад, Росія.

Ставлення до реформ

Скептицизм щодо міжнародної допомоги також прослідковується і у питанні реформ.

Один із респондентів відверто сказав, що «реформи не покращують наше життя» .

«Я не бачу ніяких покращень ще з 1990 року», – каже інша респондентка. Таке ставлення досить часто зустрічається серед учасників фокус–груп.

Водночас ми також бачимо бажання респондентів «радикально змінити усе». Такі значні відмінності у бажаннях — від «я не бачу ніяких позитивних змін» до «треба змінити все» – є часто взаємно суперечливими. Ця суперечність часто притаманна думкам українців про реформи.

Найбільш важливими реформами наші респонденти називають реформу охорони здоров’я та реформу освіти. Також часто говорять про реформу децентралізації, однак багато хто називає цю реформу незавершеною та стверджує, що громадам не вистачає фінансування та економічних можливостей.

Важливо, що люди самостійно вибудовують своє ставлення до реформ, спираючись насамперед на власний досвід. Будь-яка інформація, яка йде від влади чи медіа, співставляється із власними досвідом. І якщо людина каже, що, наприклад, у її містечку закрили медичний заклад, і тепер треба їхати до обласного центру, аби пройти медичне обстеження, – це зумовлює негативне ставлення до реформи.

До деяких державних підприємств, таких як Укрпошта та Нафтогаз, є багато недовіри через інформацію про космічну заробітну платню керівників. Вони отримали мільярди, і це неприпустимо, — сказав один з респондентів. Усвідомлення того, що чиновники на державних підприємствах добре заробляють, коли інші отримують мізерні заробітні плати, викликає розчарування та гнів в українських громадян.

Хто становить загрозу?

Ми також запитали людей про те, кого вони вважають найбільшою загрозою для України.

Попри скепсис до колективного Заходу, більшість наших респондентів бачать ключовою проблемою Росію. Колективна пам’ять про репресії за часів царської Росії чи СРСР, а також нинішня російська військова агресія проти України, без сумніву, скеровують це негативне ставлення до РФ.

Якщо ми втратимо свою незалежність, нас відправлять до Сибіру, на Схід, і це буде жахливо, — вважає одна респондентка.

Попри скептицизм деяких українців щодо Заходу, Європу багато українців вважають ключовим партнером; винятком хіба що складають люди з менших міст на сході та півдні України. Натомість респонденти більш стримано ставляться до США: тут бачимо більш амбівалентні ставлення.

Але попри те, що європейський вектор продовжує мати серйозну підтримку, багато наших респондентів демонструють схильність до конспірологічного мислення. Люди часто висловлюють побоювання щодо прихованих іноземних сил, що негативно впливають на Україну.

Підсумки

• Європейська та євроатлантична інтеграція України стала об’єктом масштабної дезінформаційної та інформаційної кампаній, які проводять проросійські сили в Україні, а також антизахідні українські олігархи.
• Меседжі цієї антизахідної кампанії сприймають передусім ті представники українського суспільства, які слабко відчувають особисту, колективну та національну суб’єктність.
• Ступінь засвоєння українською аудиторією антизахідних наративів різниться в залежності від прошарків суспільства. Але базовий наратив – тобто те, що Україна підпорядковується зовнішньому управлінню — часто згадували учасники різних сегментів наших фокус-груп. Найбільше – у менших містах Сходу та Півдня України.
• Ефективність цієї пропаганди є результатом масштабної дезінформаційної кампанії. Однак ключовою передумовою її успіху є цінності та спосіб мислення, які поділяють українські громадяни: слабке відчуття національної суб’єктності, орієнтація на цінності виживання, особиста недовіра до інших (виражена в ідеї самовиживання) та перекладання відповідальності на інших.

Ефективність антизахідної інформаційної кампанії не призвела до тотального скепсису щодо інтеграції України до ЄС.

Багато людей досі розглядають Європу як зразок та орієнтир; Росія продовжується сприйматися як основна загроза.

Втім, нинішні тенденції свідчать про те, що євроскептицизм в українському суспільстві може посилитися і призводити до більших сумнівів стосовно проєвропейського напрямку розвитку. І це дуже небезпечно.