ЯК СЛОВАЦЬКІ ПОЛІЦАЇ ВЧИЛИ УКРАЇНСЬКУ, А ЗАКАРПАТСЬКІ МИТНИКИ Й ПРИКОРДОННИКИ – СЛОВАЦЬКУ

Історія про те, як Оксана ШТЕФАНЬО відвідувала Словаччину разом із нашми прикордонниками та митниками, і що в решті решт із цього вийшло

(за матеріалами сайту Новини Закарпаття)

На початку жовтня ми разом із невеличкою групою закарпатських митників і прикордонників поїхали у Словаччину. Все в рамках міжнародного українсько-словацького проєкту «Безпечний та інклюзивний кордон між Словаччиною та Україною» (SIBSU), який реалізовується МВС Словаччини (Бюро прикордонної поліції та поліції у справах іноземців Президії поліцейського корпусу), словацькою Асоціацією зовнішньої політики у партнерстві з Державними прикордонною та митною службою України, УжНУ та Центром аналізу регіональних ризиків за підтримки « Apenhet» (Норвегія). Метою проекту є підвищення рівня професійної підготовки персоналу силових структур та спеціалістів, які залучені до виконання службових обов’язків на українсько-словацькій ділянці держкордону, налагодження комунікації та сприяння обміну досвідом між прикордонними і митними службами обох країн вивчення перспектив поглиблення спільного (інтегрованого) управління кордонами, тощо. 

Інтенсивні курси з вивчення нашими митниками й прикордонниками словацької мови (jazykovej prípravy), а словацькими поліцаями (прикордонниками) і представниками фінансової справи (митниками) – української є частиною заходів, які проводяться в рамках проєкту. Інша – ознайомлення наших із роботою пунктів пропуску на українсько-словацькому кордоні. Спочатку розкажемо вам, як проходили уроки й чи легко давалася мова, що питали про Україну й війну, а в наступному номері – про ситуацію на кордоні з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, хто найчастіше порушує закон та чому словаки лояльні до українців, які перетинають кордон.

Так от, наш мікрик їхав через Ужгород – Вишнє Нємецке. Після проходження процедур 30 хвилин – і ми у словацькому селі Калужа, де відоме озеро Земплінська Ширава. Люди в уніформах збираються у великому залі готелю «Гламур», де мешкали й заодно навчалися в різних «аудиторіях». Було урочисте відкриття за участю керівниці Центру аналізу регіональних ризиків Світлани Мітряєвої, котра дякувала за допомогу, яку Словаччина нині надає Україні, а також Мілади Бучекової, яка представляє Міністерство внутрішніх справ Словаччини. А вже після в перший же день розпочалося навчання. Українську групу вчив Ярослав Джоґаник, який із 1994-го викладав в УжНУ, але вже 6 років, як покинув цю роботу. Нині є директором Музею української культури у Свиднику. А словаків навчала теж у минулому викладачка УжНУ, а нині – Пряшівського університету Світлана Пахомова. Вони – подружжя й автори підручника словацької мови для українців. Переважна більшість «студентів» – чоловіки (словаки мали у групі всього одну дівчину). Ми ходили на заняття в обидві групи, бо цікаво було зсередини побачити процес.

У нашій були представники Чопського прикордонного загону, бо українсько-словацький кордон – саме його зона діяльності (є ще Мукачівський ПЗ), та Закарпатської митниці. Хто не в курсі, то наші митники і прикордонники спільно працюють у міжнародних пунктах пропуску, але якщо перших цікавить правомірне переміщення товарів, то других – оформлення документів. Й, звісно, знання словацької не завадить. Як розповів Ярослав Джоґаник, за планом мають бути чотири однотижневі курси (це вже другий). Цікавлюся, за якою програмою вчать групу. Звісно, що вона мала би бути специфічною, адже йдеться про дуже інтенсивний курс обсягом 40 годин. Вони з пані Пахомовою розробили її так, що проблематика словацької та української мови подана на однаковому рівні. Навіть є довідник «Комунікуємо на кордоні».

«Якщо брати в розрізі регіонів, то здається, що закарпатці говорять всіма мовами. Кордони даються взнаки. Із власного досвіду скажу, що ужгородці та жителі прикордоння розмовляють словацькою, але кухонною мовою, і їм здається, що досить добре, – каже Я. Джоґаник. – Ті, що з інших регіонів (А в нашій групі були не лише краяни. – Авт.), раніше не зустрічалися зі словацькою, тому перший контакт дається важче. Але вони легше засвоюють саме літературну мову, бо починають із азів алфавіту через граматику й фонетику». Наші і читали, й писали. Після всіх занять проведуть тест – це зворотний зв’язок і для лекторів, щоби знати, наскільки «студенти» засвоїли мову.

Як розповів нам офіцер Чопського прикордонного загону Вадим Гончарук, він уперше на таких курсах. Закінчив Хмельницьку національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького, сам із Центральної України. Проходить службу на прикордонних пунктах пропуску («Ужгород», «Тиса»). Цікавлюся, що дає навчання. «Оскільки в нас суміжна сторона словацька, така практика доцільна, бо починаєш розуміти культуру сусіда, як спілкуються, – каже юнак. – Дається матеріал відносно важко. Я не думав, що в теорії мова виявиться такою важкою. Живе спілкування зі словаками – це добрий досвід».

Натомість найбільш досвідчений у групі Степан Мацко, державний інспектор відділу митного оформлення №4 МП «Ужгород-автомобільний» ЗМ. Він у митних органах із 1990 року, а тут – вдруге. Сам за фахом математик і згадує, як у 1978-му УжДУ мав договір із Кошицьким університетом щодо обміну між студентами двох вишів. Навчальна практика за кордоном тривала 2 тижні, перший – спеціальність, другий – знайомство з побутом і традиціями тоді ще Чехословаччини. Мешкали в інтернаті, де були й студенти з НДР (у школі пан Степан вивчав якраз німецьку). «Саме там я і зрозумів, що знання мов дає великі можливості. Мені дуже сподобався словацький фольклор. То чому б не вивчити словацьку? За бажання можна зробити це й самостійно», – ділиться з нами. На Ужгородську митницю С. Мацко прийшов у 1991-му, згадує, що тут дуже стимулювалося вивчення іноземних мов: «Потік слухачів словацької був великим, доходило й до 100 чоловік із усіх митниць. Були іспити, які приймав професор Павло Чучка».

А от ці мовні курси в історії української митниці – вдруге, й групу підбирали з інспекторського складу, який безпосередньо контактує з громадянами Словацької Республіки. «Адже перше враження від країни формується на кордоні. А те, що я тут, розцінюю як нагороду за перекладацьку роботу, що здійснював на митниці, – і тести законодавчі, й листування, й запити. Допомагали також словацьким колегам, – розповідає пан Степан. – Тодішня Ужгородська митниця добре себе зарекомендувала, й це помітили в Києві. Почали задіювати до міжнародних переговорів на рівні держави. Але тоді не було таких курсів. А тут і організація чітка, і програма, і приємно наживо познайомитися з авторами підручника».

Наші «студенти» дуже тихі й старанні. Натомість словаки на курсах поводилися активніше й жвавіше, випитували різне. Більшість із них не були на Закарпатті, а якщо й були, то давно. Професорка Світлана Пахомова, вдягнена в чорну майку з надписом Uкraine, ділиться з нами, що курс мав відбутися ще у 20-х числах лютого, але почалася повномасштабна агресія росії… Тому тепер. «Зараз набагато важче працювати, бо у Словаччині різні погляди на нашу страшну війну, на те, як вона має закінчитися. Є в країні велика кількість людей, які допомагають, інші ж ідентифікують себе з «русскім міром» і хочуть дешевого газу, – деталізує. – Тому бачу свою місію не тільки в навчанні української, а й інформуванні та донесенні тих речей, які словаки не можуть почути, відчути, живучи в комфортних умовах». Так от, помітила, що питали про російську мову в Україні, російськомовне населення, кажуть, що на кордоні бачать, як молоді чоловіки на крутих машинах їдуть туди-сюди й цікавляться, чому вони не на війні.

Відчувалося зацікавлення у вивченні української, бо наша мова потрібна їм для роботи. «Минулого разу, коли навчалися, було більше граматики. А зараз даю більше лексики, терміни, що використовуються на кордоні, – розповідає пані Пахомова. – Вони частіше говорять російською, бо вивчали її в початковій школі. «Нас усі розуміють, – апелюють. – І чому тоді ваші українці кажуть не вантаж, а груз, не валіза, а чемодан, не за кермом, а за рульом?» Я їм пояснюю: у вас теж можу почути різні чеські слова, це нормально, коли мови контактують і переплітаються. Часто словацький термін називаю, а вони російською перекладають і питають, чи це правильно. Переконую їх звертатися до людей українською на кордоні». Ми разом із групою вивчили кілька словацьких слів: «пріказ» – наказ, вертульнік –гелікоптер, поганка – гречка тощо.

Поліцай (прикордонник) на залізничному пункті пропуску Чієрна-над-Тісоу – Чоп (Страж) Ерік Балог на курсах «уж другі крат» (вже вдруге). «Тепер більше розмовної практики, обмінювалися досвідом і поглядами з українськими колегами, – намагається говорити українською. – Я був два крат у Велке Слеменце – Малі Селменце, більше ніде. З українською лем там зустрічався. Я вчив російську у 5-му класі у школі, якось із роботи відправили на курси російської. Тепер мав нагоду порівняти відмінності, українська – не російська, це так само, як чеська і словацька. Українська м’якша і складніша».

Натомість його колега Мілош Севка, референт на пункті пропуску Убля – Малий Березний, не бачить різниці між цими мовами. На цьому ПП працює 18 років, хоча за освітою – лісівник. «Мені цікаво було, што я мог із українськими митниками і прикордонниками вчітися українську мову. Не важко, – говорить ламаною. – Я учівся рускій язик, зливається до єдного з українскім. Думаю, што на третьому курсі все стане в порядку й буде на професійному рівні українська мова. Я каждий динь із українцями говорю. Так українець знає словацьку мову вже так, як ай ми. Я до нього русинсько-українською, а він по словацьки каже». Мілош зізнається, що йому найбільше запам’яталися слова «цікаво», «прикордонник», «багаж». Каже, що в Україні був дуже давно. «Боїтеся війни?» – парирую. «Нєт, зачем їхати?! Но, але мусиме якось на Красію, а ще на Говерлу. Має більше 2000 метрів», – додає.

Були спільні уроки в обох груп, де розповідали про себе словацькою і українською, а ще – урок на березі Ширави, де мусили говорити про погоду, життя-буття. На 5-й день вивчення мов вручали сертифікати. Урочисту місію виконала вже згадана Світлана Мітряєва та представниця Асоціації зовнішньої політики Барбора Легеньова. Таку практику планують продовжити й надалі.

Оксана ШТЕФАНЬО

за матеріалами сайту Новини Закарпаття