Аналіз передумов російського вторгнення в Україну
Одне із найбільш поширених питань в експертних та політичних колах – «Чому господарі Кремля зважились на повномасштабне вторгнення саме в 2022 році (на 8 рік війни), а не в 2014-му»
Коротка відповідь на це питання – В 2014 році, політичні еліти рф вважали ситуацію навколо України контрольованою, їх влаштовувало збереження «status quo».
Якщо ж детальніше, то варто розуміти загальний контекст подій 2014-2015 рр. Припускаємо, що тоді російські політичні еліти ставили перед собою мету дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні задля унеможливлення її інтеграції в ЄС та НАТО. В умовах політичної кризи в Україні після швидкого та майже безкровного захоплення Криму (що призвело до зростання підтримки режиму В. Путіна), відмова Кремля від повномасштабної війни та використання квазімілітарних проксі-груп (тк. зв. «ЛНР» та «ДНР») здавалась логічним рішенням. Фактично плани ґрунтувались на використанні вже випробуваних у минулому (Молдова, Грузія) інструментів щодо створення «замороженого конфлікту», які дозволятимуть Москві заперечувати власну участь і водночас здійснювати непрямий тиск на Київ.
російська агресія мала «болючі» наслідки для національної економіки України, серед них відмітимо – сукупне падіння ВВП за 2014 та 2015 рр. становило -6,8% та -9,9% відповідно. В три рази девальвувала гривня (з 8 грн. за долар США в жовтні 2013-го, до 22 грн. за долар США в жовтні 2015, а в подальшому ще більше), золотовалютні резерви на початок 2015 року становили всього 6,5 млрд. доларів США, інфляція в 2014 році склала 24.90%, в 2015 – 43.30%. Здавалось, що після такого економічного шоку Україна ще довго не зможе «оговтатись».
Варто також брати до уваги, що в той період все ще суттєвими залишались проросійські настрої населення в окремих регіонах України. За результатами проведеного Центром Разумкова у 2015 році соціологічного опитування, 25,9% опитаних (тобто кожен четвертий) не вважали росію агресором, розглядаючи усі згадані вище події як частину глобального протистояння США та рф.
Навіть ратифікація країнами ЄС Угоди про асоціацію з Україною проходила не без труднощів (як-от референдум в Нідерландах щодо схвалення асоціації України і ЄС , в квітні 2016 р.).
До того ж тривалий період спостерігалась прихована політика умиротворення Москви з боку країн ЄС (передусім Франції та Німеччини), їх намагання не допустити початку «Холодної війни v.2.0». Щодо США то не дивлячись на підтримку України і засудження російської агресії, відчутною була їх зосередженість на інших регіонах. В подальшому, з початком президентства Д. Трампа з’явилось враження, що США остаточно «переключиться» на протистояння із КНР в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та стримування політики Ірану на Близькому Сході.
Водночас режим В. Путіна володів значною кількістю, набагато більшою ніж зараз, лояльних до нього політиків та політичних сил в країнах Європи. І йдеться не тільки про опозиційні партії євроскептиків та ультраконсерваторів, правлячу в Угорщині ФІДЕС на чолі з прем’єром В. Орбаном чи «Національний Фронт» М. Ле Пен в Франції, але й про неофіційні групи лобістів російських інтересів, які були присутні в політичних та ділових колах Європи.
З 2008 по 2020 рік в рф тривала Військова реформа, яка проходила у три етапи: 1-й – 2008-2011 рр.; 2-й – 2012-2015 рр.; 3-й – 2016-2020 рр. Саме 3-й етап передбачав технічну модернізацію російської армії.
Що ж до Української армії, то не дивлячись на вмотивованість та підтримку Українського народу, в 2014-2015 рр. вона все ще була архаїчною та недофінансованою, слабкою у матеріально-технічному сенсі. У політичного керівництва рф склалось помилкове враження про те, що Київ не зможе подолати проблеми в оборонній сфері, а військове вирішення російсько-українського конфлікту в короткостроковій та середньостроковій залишатиметься доступним для Кремля.
«Що змінилось за 8 років? Якщо до цього Кремль усе влаштовувало, то що саме перестало влаштовувати зараз?»
Знову ж таки, якщо коротко відповідати на це питання: «Режим В. Путіна почав відчувати поступову втрату контролю над ситуацією і передумови порушення прийнятного для нього «status quo».
Насамперед, стало зрозуміло, що реінтегрувати ЛДНР в Україну на вигідних для Москви умовах уже не вийде.
Дедалі сильнішими та більш чіткими ставали сигнали США та ЄС щодо можливості реалізації євроатлантичних прагнень України не дивлячись на наявність неконтрольованих територій.
Поступово почали проявлятись економічні успіхи України: забезпечено зростання ВВП разом із зростанням доходів населення протягом 2016-2021 рр. (виняток – пандемійний 2020-й) не дивлячись на окупацію частини територій та військового конфлікту на Донбасі. Золотовалютні резерви сягнули 30 млрд. дол. США (грудень 2021 року). Прогнози міжнародних інституцій (МВФ, Всесвітній банк) для України були, у цілому, також позитивними.
Відчутними стали і результати реформ, констатуємо тільки частину з них: реформа децентралізації, яка розширила повноваження та ресурси територіальних громад, створила необхідні передумови для активізації місцевого розвитку.
Банківська реформа – впровадження Комплексної програми реформ банківського сектору, очищення ринку від фіктивних і неякісних банків, державний банківський сектор став прибутковим.
Покращення умов для ведення бізнесу – в 2013 році в рейтингу Doing business (ранжує країни за показником сприятливих умов для ведення бізнесу) Україна займала 112 місце із 190; в 2019 році за аналогічним показником Україна займала вже 71 місце (покращення на 41 позицію).
Безумовно в Україні нікуди не ділись проблеми пов’язані із корупцією, відсутністю прозорої системи правосуддя, неефективним державним менеджментом і т. д. Але у цілому перераховані вище успіхи засвідчили правильність обраного Україною шляху.
Досягнення України не залишились поза увагою Москви, яка сама відчувала суттєвий тиск внаслідок низки внутрішніх та зовнішніх чинників:
По-перше, згідно прогнозів російського уряду (!) в період з 2030 по 2040 рр. росія вступить в нову демографічну кризу: кількість працездатного населення різко знизиться, а кількість людей похилого віку навпаки зростатиме, що збільшуватиме тиск на російський бюджет.
По-друге, згідно даних Міністерства енергетики рф, приблизно до 2035 року видобуток нафти (основного експортного ресурсу рф) знизиться на 40%, аналогічно зниження видобутку буде характерним і для природнього газу. Тим більше, що не без проблем, але планомірно відбувається перехід розвинених економік світу на відновлювані джерела енергії, а це знижуватиме попит на викопні джерела.
По-третє, надмірний державний вплив на економіку, масштабна корупція, відсутність розвинених політичних інститутів (політичної конкуренції, відкритого виборчого процесу, прозорої системи правосуддя і т.д.), посилення авторитаризму та ряд інших факторів становлять майже нездоланні перешкоди для інвестицій в росію та її економічного розвитку (такий висновок можна зробити виходячи із доповіді «Застой 2.0», написаної відомими російськими економістами С. Гурієвим, К. Соніним та С. Алексашенко та ін.
Отже, все більш чіткими ставали обриси майбутньої структурної економічної кризи в росії.
Водночас в Кремлі також побачили успіхи Києва в оборонній сфері, в частині збільшення фінансування, освоєння військовослужбовцями нових знань та навичок, впровадження стандартів НАТО. Стало очевидним, що сучасна Українська армія та Українська армія зразка 2014 року – це дві різні організації. Розрив у співвідношенні військової сили між Україною та росією поступово скорочувався, що йшло на користь Україні.
Замість висновку.
Безумовно, ми не можемо знати про що думали «стратеги» в Кремлі і якими саме аргументами вони керувалися в 2014-му та 2022-му роках. Тому представлена стаття є спробою визначити основні детермінанти, які впливали на політику Москви. Наразі можемо констатувати, що основну причину варто шукати в небажанні Москви втратити свій політичний вплив в Україні. Адже перемога України та її успішна інтеграція в євроатлантичні наднаціональні інститути буде означати остаточний крах імперських амбіцій росії.
Останні коментарі