Право кримчан на самовизначення: інструменти російської пропаганди для легалізації незаконної анексії Криму напередодні проведення cаміту «Кримської платформи»

23 Червня 2021 без коментарів

Януш Ковальчик, PhD експерт Центру Східної Європи Люблінського державного університету ім. Марії Кюрі-Склодовської (Польща), Голова ради польського фонду “Scire», який був міжнародним спостерігачем від ОБСЄ в Україні у березні 2014 році, напередодні проведення установчого Саміту «Кримської платформи» висловив свою думку щодо російського видання Московського державного інституту міжнародних відносин (МГИМО)  «Право крымчан на самоопределение: предпосылки и эволюция «крымской весны».

У рамках підготовчих заходів до 30-річчя незалежності України, представники української влади на чолі із Президентом Володимиром Зеленським, здійснюють активні заходи із повернення до порядку денного на міжнародній арені питання незаконності анексії АР Крим Російською Федерацією у березні 2014 року. 23 серпня 2021 року, саме напередодні річниці незалежності Держави заплановане проведення, за участі глав десяти країн світу, установчого саміту «Кримської платформи», яка повинна стати своєрідним міжнародним скоординованим комунікаційним майданчиком для обговорення питання деокупації Криму та захисту прав українців на півострові.

На противагу діям України, російська сторона силами та засобами своїх «псевдонауковців» протягом останніх років регулярно видає «ґрунтовні» наукові видання спрямовані за своєю суттю на виправдання анексії Криму, для вчинення якої деструктивна пропаганда набула першорядного значення та розкриває масштабні фальсифікації трактування історичних фактів російською стороною.

Одним із новітніх досліджень російської сторони у цій галузі стало видання Московського державного інституту міжнародних відносин (МГИМО) книги під назвою: «Право крымчан на самоопределение: предпосылки и эволюция «крымской весны»/ Под ред. А.А. Власова. – М.: Издательство «Аспект Пресс», 2020. – 478 с. У даній книзі відомі в Росії вчені-юристи, історики, політологи, соціологи, економісти аналізують так званий «феномен» виникнення та еволюції «Кримської весни» 2014 року. Пропагандистський характер видання одразу простежується через вступну статтю, зокрема йдеться про звернення Президента Росії В.Путіна 18 березня 2014 року до обох палат Федеральних зборів у зв’язку із проханням парламенту Криму про прийом до складу Російської Федерації. На думку російського політичного аналітика Андрія Піонтковського, ця промова перегукується і в цілому текстуально повторює «Судетську промову» А.Гітлера 1938 року.

У даному контексті слід нагадати, що на думку канадського дослідника українського походження Тараса Кузьо у 2014 році в Криму відбувся фактичний альянс між російським спецназом та організованими злочинними угрупуваннями «Башмаки» та «Сейлем» (лідером останнього був саме Сергій Аксьонов), багато членів яких поповнили лави так званої «кримської самооборони» для досягнення спільної мети «анексії півострова».

В анексії Кримського півострова важливу ідеологічну роль відіграв сучасний російський націоналізм та віками втлумачувана росіянам імперська самосвідомість, основою якої є історичні стереотипи та міфи. Саме на цих стереотипах та міфах побудована «наукова основа» підручника «Право крымчан на самоопределение». Зокрема, одним із подібних міфів є тези про, те що Крим є «споконвічно російською землею», яка «полита російською кров’ю» під час чотирьох російсько-турецьких воєн у ХVIII столітті.

Іншим міфом російських вчених є дослідження про незаконність передачі Криму до складу УРСР у 1954 році. Згадана тема розкрита у розділі книги під назвою «О передаче Крыма Украине Н. Хрущев сообщил членам Президиума ЦК КПСС по пути в столовую» за авторства російського юриста та колишнього депутата Держдуми РФ Віктора Вишнякова. Зокрема, аргументується теза про те, що передача Кримської області до складу УРСР відбулася постановою Верховної Ради РРФСР від 05 лютого 1954 року, який був затверджений президією Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року. Згідно з конституцією СРСР, яка діяла на той момент, президія Верховної Ради не мала права розпоряджатися землями СРСР.

Російські автори видання «Право крымчан на самоопределение» абсолютно не згадують головний аргумент необхідності передачі півострова до України в 1954 році, а це були економічні причини, зокрема нездатність після втрат та руїн Другої світової війни російських керівників відродити  господарську систему півострова.

Зважаючи на вище наведене, передача Криму Україні у 1954 році пояснювалася економічними причинами: півострів не міг розвиватися без тісної взаємодії з прилеглою територією України.

У той же час, російські історики як правило у своїх історичних дослідженнях, абсолютно не згадують про те, що в результаті територіального розмежування між УРСР та РСФРР у 1919-1928 рр. з дев’яти населених переважно українцями губерній на повітовому рівні усі суміжні території, де українці не становили більшості (чотири північних повіти Чернігівської губернії, усі повіти Кримського півострова Таврійської губернії) були вилучені зі складу України.

Маніпулятивним виглядає і розділ підручника авторства кримських «псеводнауковців» С.Кисельова та Г.Кисельова під назвою «Крымские референдумы: долгая дорога на Родину» (с. 299-308), в якому результати референдуму 20 січня 1991 року вказані як реальна основа відновлення «кримської державності» та «волевиявлення щодо збереження півострова у складі Радянського Союзу, а не у складі України». Тоді на вказаний референдум прийшло 81,37 % від загальної кількості виборців, підтримали ідею автономії півострова та ідею підписання союзного договору 93,26 % з них.

Автори ж московського видання зовсім ігнорують результати всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року, який дав у Криму більше 54% за незалежність України (що суттєво менше, ніж по регіонах Україні, але символічно), а в Конституції Республіки Крим від 6 травня 1992 року знову був записаний статус Криму у складі України, хоча багато положень цього документу суперечило законодавству України. Але головне, що витікає із референдуму 20 січня 1991 року – те, що цей історичний та юридичний факт жодним чином не ставив під сумнів приналежність Криму до України, і розпад СРСР не відіграв у цьому ніякої ролі.

Іншим важливим чинником виділеним російськими авторами є проведення так званого референдуму 16 березня 2014 року на території Автономної Республіки Крим, який на їх думку створив умови для проведення правомірності сецесії – як засобу реалізації «право на самовизначення  волі народу». Зокрема, згадані тези формульовані у підручнику в розділі «Референдум про сецесію в конституційному та міжнародному праві» авторства професора Московського державного університету ім. Ломоносова – Володимира Томсінова.

У даному контексті слід зазначити, що згідно американської юридичної термінології створеної на базі «косовського прикладу», «зовнішнє самовизначення» (сецесія) може вважатися законним, якщо влада держави унеможливлює «внутрішнє» самовизначення, тобто допускає масові порушення прав людини або систематичну дискримінацію,  якщо немає іншого способу змінити ситуацію, що склалася.

Аргументована російським юристом позиція полягає в тому, що в Києві у лютому 2014 року відбувся так званий «державний переворот» у результаті чого країною прокотилося «масове порушення прав населення, що виявилося в тортурах та розправах проти російськомовного населення», що дало підстави самозваній владі Республіки Крим проголосити незалежність та згодом укласти міжнародний договір про входження до складу Російської Федерації.

Наведена аргументація базується на перекручуванні фактів та норм міжнародного права і ось чому. По-перше, після укладення відомої угоди із Януковичем (Угода про врегулювання кризи в Україні від 21.02.2014), за посередництва в тому числі представника РФ В.Лукіна, перший самовільно залишив територію України, відмовившись дотримуватись угоди і самоусунувшись від виконання обов’язків президента. Так само вчинив тодішній в.о. прем’єр-міністра Г.Арбузов, міністри та інші представники оточення Януковича. У цій ситуації немає жодних підстав стверджувати про «державний переворот».

По-друге, висловлювання про насильство по відношенню до кримчан або незабезпечення українською владою правопорядку самі по собі є спекулятивними і такими, що не ґрунтуються на жодних фактичних обставинах. Достатньо чітко з цього приводу висловилась Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй резолюції з «кримського питання». На думку Асамблеї, жоден з аргументів, використаних Російською Федерацією для того, щоб виправдати свої дії, не ґрунтується на фактах і доказах. Не було ані встановлення ультраправими контролю над центральним урядом у Києві, ані безпосередньої загрози для прав російської етнічної меншини в країні, в тому числі в Криму.

По-третє, Президент Росії В.Путін визнав, що «референдум» у Криму був проведений завдяки присутності російських військ («За спиною сил самооборони Криму, звичайно, стояли наші військовослужбовці. Вони діяли дуже коректно, рішуче і професійно. Без них провести референдум було неможливо»), стало очевидним, що їхні дії мали на меті не захист від порушень прав людини, а проведення «референдуму» та здійснення «самовизначення» як складових військової операції із анексії півострова Російською Федерацією.

Отже, фактичні обставини свідчать про відсутність у Криму подій, які вважаються «екстремальними» і можуть бути аргументами на користь визнання правомірності сецесії (систематичні порушення прав людини, знущання над цивільним населенням, відмова у праві голосувати, мати своїх представників у центральному уряді).

Російськими політологами відверто визнається, що через анексію Криму Росія отримала можливість розміщення на території півострова військових підрозділів, здатних забезпечувати їй військову присутність не лише у чорноморському регіоні, але й на Близькому Сході. Також російські політологи підтверджують тезу про «імперські амбіції» Кремля, через згадку про те, що «…благодаря Крыму Россия имеет возможность контролировать весь Черноморский регион и на равных конкурировать и противостоять странам НАТО, которые имеют выход к Черному морю…».

Незважаючи на пропагандистський характер підручника, російськими політологами відверто визнається факт наявності проблем у середовищі місцевих жителів Криму, які замість обіцяного значного покращення життєвого рівня стали «другосортними громадянами» РФ. Зокрема, у даному контексті в підручнику зазначається що «…Жители Крыма пока не чувствуют себя полноценными россиянами. Такими их делают большие, в том числе государственные, компании (Сбербанк например), которые откровенно заявили, что до снятия западных санкций не пойдут в Крым. Крымчане сегодня испытывают постоянное отчуждение региональных властей, видят, что реальное слово стало резко отличаться от дел, поэтому делают вывод, что «наша власть обросла жиром». В первую очередь дух Севастополя, города-героя, не смог гармонично объединиться с духом многих «посланцев с материка»…».

На завершення російськими дослідники-геополітики відверто робиться висновок про те, що «…геополітичне протиборство за визнання Криму частиною Росії ще не завершено. Якщо і навіть у перспективі буде якось вирішене питання Донбасу, то кримське питання, по нашому переконанню, залишиться у опонентів Росії на довгий період основним лейтмотивом для геополітичного тиску на неї…».

Таким чином, суперечливі моменти історичних подій і процесів сьогодні активно використовуються російською стороною у ході «гібридної війни» проти України. Зважаючи на це постає необхідність міжнародної співпраці науковців ЄС та України, спільно накопичувати та аналізувати елементи пропагандистської діяльності РФ, зокрема із залученням та об’єктивним  висвітленням історичних фактів. Подальші історичні вивчення у даному контексті слід вести у напрямку розвінчання фальсифікованої історії Центральної та Східної Європи та викривлення стереотипів радянського історичного мислення.

Російська агресія проти України 2014 року, анексія Криму, розгортання масштабної війни на території Донбасу, подальші наступальні й непередбачувані дії великої ядерної держави різко підвищили нестабільність глобального безпекового середовища, значно підсилили дію негативних чинників, що діють у напрямку руйнації існуючого світового ладу. Питання стримування агресора виходить на перший план і має бути вирішене спільними зусиллями міжнародної спільноти у майбутньому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *