Чи є межа диктаторських амбіцій?
Диктатура не псує людей… Вона приваблює уже зіпсованих.
Прихід Олександра Лукашенка до влади можна описувати в «підручниках для диктаторів» – він методично згортав громадянські свободи, скорочував можливості опозиційних сил, «очистив» політичний простір від можливих конкурентів, повністю підпорядкував собі силові структури країни та найбільш впливові ЗМІ.
Напористий стиль Лукашенка підтверджує, що він завжди був безжалісним та цілеспрямованим політиком. Його політична кар’єра складалась із постійного балансування між інтересами Росії, напруженими відносинами із Європою та намаганнями зберегти свою сферу політичного впливу в середині країни, яку він так ретельно вибудовував.
Однак помилково вважати, що політичні амбіції Лукашенка обмежуються виключно Білоруссю.
Концепція «союзної держави» як шанс для білоруського диктатора.
З приходом Лукашенка до влади розвиток Білорусі розглядався крізь призму її відносин із Росією та інтеграційних процесів між двома країнами.
А ініціатива щодо підписання Договору про створення Союзної держави Росії і Білорусі (договір був підписаний в грудні 1999-го, набув чинності в січні 2000-го), багатьма був сприйнятий як фактична анексія Білорусі Росією. В період загальної нестабільності для тодішнього президента РФ Б. Єльцина життєво необхідною була хоча б якась перемога. Анексія Білорусі (завуальована під створення союзної держави) могла стати такою перемогою. А дружні взаємовідносини із О. Лукашенком мали посприяти у досягненні даної цілі.
Однак в цей момент тк. зв. «Батька» почав вести «власну гру»…
Образ сильного, впевненого в своїх силах господарника Лукашенка сильно контрастував на тлі Ельцина, який на той момент остаточно втратив популярність серед електорату (кінець 1990-х – Росія пережила дефолт, гіперінфляцію, поразку в Першій Чеченській війні, свавілля криміналітету та інші особливості «90-х») і сприймався значною частиною росіян як руйнівник стабільності та благополуччя народу. Навіть більше – люди на пострадянському просторі вже сильно втомились від нестабільності та все більше ностальгували за СРСР.
Лукашенко здавався людиною, яка здатна навести лад в країні та хоча б в обмеженому вигляді повернути «радянський порядок». А союзний договір йому в цьому допоможе – оскільки одним із положень союзного договору Росії та Білорусі було запровадження єдиного громадянства то О. Лукашенко мав можливість стати Президентом нового конфедеративного утворення.
Розумію, зараз це звучить фантастично, але судячи із політичної активності Лукашенка він справді переслідував таку ціль.
В кінці 1999-му році він розпочав свою передвиборчу кампанію – проведення поїздок по регіонам, спілкування з електоратом, «тісна» взаємодія із впливовими політиками та олігархами, поступове переманювання на свою сторону впливові медіа-групи Росії.
Реалізації такого амбітного плану завадила своєчасна і рішуча «контратака» тісно пов’язаного із спецслужбами В. Путіна, який став наступником Б. Єльцина. Схоже, що Путін став компромісною фігурою, яку тодішні олігархічні групи розглядали як кандидата в президенти, що здатен збалансовувати інтереси різних політичних груп.
Подальша узурпація влади В. Путіним на початку 2000-х стала остаточним свідченням краху плану Лукашенка щодо російського президенства.
Цей нетривалий етап політичної кар’єри О. Лукашенка показав, що амбіції пострадянських диктаторів є дійсно неосяжними і мав два важливі моменти: (1) Лукашенко зрозумів, що для збереження власної політичної суб’єктності йому слід намагатися поєднувати економічні переваги у відносинах із Москвою (низькі ціни на імпортовані із нафту та газ, торгівля і т. д.) і водночас зберігати її на «безпечній для себе дистанції»; (2) прихід до влади Путіна та його подальша агресивна політика щодо реалізації проєкту Союзної держави стала сигналом для білоруського президента щодо небезпеки, яка надходить від Путіна і в подальшому риторика Лукашенка щодо інтеграційних процесів із Росією стала набагато більш обережнішою.
Останні коментарі