«Оточена фортеця»: що корисного може запозичити Україна із досвіду зовнішньої політики Ізраїлю

Лобізм в умовах глобальної нестабільності

Ескалація ізраїльсько-палестинської ворожнечі в квітні-травні не стала новим явищем для Близького Сходу. Конфлікт, який триває десятиліттями все ще далекий від завершення. Вірним буде визнати, що ізраїльська держава не програла жодної війни проти зовнішніх ворогів, водночас Армія оборони Ізраїлю (ми її частіше чуєм під назвою ЦАГАЛ) володіє достатнім потенціалом для протистояння існуючим воєнним викликам. Однак, зважаючи на геополітичне становище Ізраїлю, поразка хоча б в одному із конфліктів могла б призвести до зникнення цієї держави із політичної карти світу. А в сучасних умовах політика забезпечення національної безпеки повинна враховувати реалії асиметричних війн та проксі (гібридних) конфліктів.

Доречно погодитись із твердженням висвітленим в монографії «Світова гібридна війна: український фронт» (за заг. ред. Горбуліна В. П.), про те що

міжнародна система яка базується на чітко визначених «правилах» все більше зміщується в бік домінування «сили» (в широкому значенні, як сукупність усіх можливостей для досягнення власних інтересів – включно дипломатії, економічного впливу, енергетики і т. д.), а міжнародні процеси стають все більш хаотичними та важкопрогнозованими

В таких умовах для Ізраїлю (як і для України) залишається важливою роль «неформальної дипломатії», зокрема розширення власного «лобі» за кордоном, передусім в США. У цьому контексті важливо згадати наукові напрацювання американських вчених, представників «політичного реалізму» Стівена Волта та Джона Мершаймера. Результати проведеного ними цілісного та багатостороннього наукового аналізу американо-ізраїльських відносин, громадсько-політичної активності Ізраїльської діаспори та діяльності проізраїльських організацій в США були систематизовані в рамках ґрунтовної наукової роботи «Ізраїльське лобі та Зовнішня політика США» (англ. «The Israel Lobby and U.S. Foreign Policy», 2007). Не дивлячись на обвинувачення авторів в антисемітизмі та поверхневому дослідженні питання,  згадана наукова робота висвітлила цілий комплекс практичних інструментів лобіювання національних інтересів Ізраїлю на найвищому державному рівні США (з точки зору авторів – часто всупереч стратегічним цілям Вашингтону), піднявши гостре питання: ” Qui pro Quo?”

Що спільного між Україною та Ізраїлем?

Практику діяльності громадських діячів, політиків та політичних груп, які здійснюють вплив на органи влади США з метою досягнення інтересів Ізраїлю, важливо врахувати Україні в контексті реалізації зовнішньої політики. Для України необхідність врахування ізраїльського досвіду обумовлена не тільки його успішністю та високою ефективністю, але й з огляду на низку спільних рис між двома державами в аспектах державотворення та актуальних політичних викликів, які постали перед ними. Йдеться про наступні спільні риси:

• Довгий історичний період без власної державності та успішний досвід збереження власної національної ідентичності в умовах зовнішнього тиску, спроб примусової асиміляції та фізичного знищення євреїв та українців.
• Розповсюдженість національної діаспори, особливо в Західній Європі та Північній Америці.
• Утвердження в зовнішній політиці держав «концепту постійної загрози державності», що обумовлено тривалим опором появі української та ізраїльської держав та, зокрема, наявністю історичних періодів коли країни була «оточені ворогами з усіх сторін» – для Ізраїлю це воєнно-політичний тиск з боку арабської коаліції на ранніх етапах створення ізраїльської держави. Для України, як приклад, тк. зв. «Трикутник смерті» – воєнно-політична ситуація в 1919 році, коли УНР опинилася в оточенні більшовицьких, білогвардійських та польських сил;
• Сучасні умови гібридної війни, а саме перебування у стані проксі-конфлікту та боротьба із квазімілітарними проксі-групами.

Орієнтацію на використання ізраїльського досвіду не варто (!) розглядати як прихильність до ідей сіонізму або з проізраїльською позицією, досвід ефективного просування власних інтересів в жорстких зовнішньополітичних умовах може стати одним із кейсів для врахування Україною.

 Можливості для України.

Зважаючи на ефективність лобіювання ізраїльських інтересів на найвищому політичному рівні США, а також на наявність спільних рис між Ізраїлем та Україною, варто вказати на необхідність активізації дій Української держави на наступних напрямках:

1) Зміцнення зв’язків із Українською діаспорою. Дедалі важливішим є здійснення цілеспрямованої діяльності зміцнення освітньо-культурних, але й політичних зв’язків України із українською діаспорою. Українська всесвітня координаційна рада, Світовий конгрес українців, Європейський конгрес українців, Українська федерація Америки, Конгрес українців Канади, Канадсько-українська Фундація та інші організації українців за кордоном можуть стати «ретрансляторами» та впливовими лобістами українських інтересів. Важливим є здійснення Міністерством закордонних справ координаційної та матеріально-технічної допомоги цим організаціям в рамках зміцнення їх суб’єктності  в суспільно-політичній сфері країн Європи, Північної Америки і т. д.

2) Використання можливостей, які надає унормування питань множинного громадянства. Здійснення роботи щодо парового врегулювання проблемних аспектів пов’язаних із множинним громадянством розширює можливості зміцнення зв’язків із Українською діаспорою. Надійний правовий зв’язок між українськими державою та діаспорою, який забезпечуватиметься спрощенням процедур доступу закордонних українців до громадянства України, створює шляхи для ефективного лобіювання інтересів держави за кордоном. Таким чином, множинне громадянство може перетворитися на один із інструментів державної політики в частині взаємодії із Українською діаспорою, укріплення зв’язків із співвітчизниками за кордоном та заохочення їх до участі в забезпеченні національних інтересів України.

3) Використання публічних заходів та «неформальних» зустрічей. Окремим напрямком розширення «лобі» варто також визнати проведення науково-експертних комунікативних заходів за участі  представників наукового та експертного середовища,  дипломатичних місій, високопосадовців та політиків, громадянського суспільства. Показовим є  приклад вже традиційних заходів, які проводяться в Ужгороді у форматі «ділового чаювання»  –  «Чай з Євродепутатом», «Чай з президентом», «Чай з послом», «Чай з міністром» і т. д. В ході таких неформальних зустрічей із авторитетними гостями в української сторони з’являється можливість посилити комунікацію між учасниками, cприяти появі особистих симпатій, підвищити рівень лояльності до України. До того ж є цілий ряд питань, які не прийнято обговорювати в рамках офіційного протоколу, тоді як «неофіційна обстановка» дає можливість відкрито говорити про «незручні питання», обговорення яких є важливим для українських інтересів.

Михайло КОВАЛЬ