Чому Росія боїться «Кримської платформи»?
Вкотре вдавшись до порушень норм міжнародного права, 12 серпня 2021 року міністр закордонних справ Російської Федерації С. Лавров прибув до тимчасово окупованого УКРАЇНСЬКОГО Криму. Це перший візит очільника російської дипломатії в Крим з 2014 року, і мета візиту відповідає його уявній «епохальності» (увага, сарказм!) – проведення зустрічі з учасниками арт-кластеру «Таврида» в м. Судак.
Опускаючи всі формальні та неформальні аспекти візиту шановного Лаврова (як-от, його «пафосний» вихід під легендарну пісню «We Will Rock You» групи «Queen»), хотілося б сконцентруватися на значно важливіших для України моментах – виголошених ним наративів щодо «Кримської платформи» та російської анексії Криму:
- відволікання світової уваги шляхом виголошення звинувачень проти «країн Заходу» та їх втручання у внутрішню політику України, що, за версією Кремлівської пропаганди, призвело до «державного перевороту» та усунення «легітимної» влади;
- теза про те, що в Україні спостерігається активізація неонацистських рухів та радикальних настроїв, які спрямовані у т.ч. на витіснення за межі України (а в перспективі – і Криму) російськомовного населення (хіба що – російського);
- відстоювання позиції щодо того, що псевдо «приєднання Криму до РФ – це не анексія, а вибір населення півострову, відповідь на ворожі дії Заходу та України» (не можемо не згадати тут Саарський плебісцит 1935 року);
Водночас Саміт, присвячений «Кримській платформі», який заплановано провести в Києві 23 серпня 2021 року, напередодні відзначення 30-ї річниці незалежності України, очільник російського МЗС назвав «шабашем». До Вашого відому, пане Лавров, «шабаш» – це зібрання депутатів російської Думи з метою прийняття законів про розкрадання бюджету та обкрадання своїх громадян.
Російська сторона не обмежується виключно обвинуваченнями в бік офіційного Києва та його партнерів. Протидія «Кримській платформі» (як і будь-якій іншій ініціативі, яка направлена на деокупацію Криму) супроводжується залякуванням міжнародних партнерів України, які виявили бажання стати учасниками таких заходів. Таке залякування, перш за все, ґрунтується на погрозах введення персональних санкцій у відношенні політичних лідерів, які приєднаються до дипломатичної ініціативи Києва, але згодом може перерости і в більш загрозливі дії – погрози силою. І якщо персональні санкції європейській спільноті не загрожують (історично склалося так, що європейці не дуже звикли тримати власні активи в російських фінансових установах), то потенційна загроза силою знову призведе до бойової готовності східний фланг Альянсу, проте, кому від цього гірше?
Як свого часу зазначив «батько» концепції політичного реалізму Ганс Моргентау в своїй фундаментальній роботі «Політика між націями» (1948): «…Дипломатія, яка привела до війни – це провальна дипломатія, оскільки вона не змогла реалізувати національні інтереси мирним шляхом».
Вочевидь, правдивість даного принципу розуміють і російські дипломати…
Однією із важливих цілей гібридної війни проти України є поширення страху та виснаження противника без необхідності застосування військової сили. Тому для Москви важливо ізолювати Україну, переконати її, що допомоги чекати нема від кого і вона залишилась «віч-на-віч із ворогом».
Така сильна увага МЗС Росії та російської пропаганди до «Кримської платформи» демонструє, що Москва розглядає цю дипломатичну ініціативу як реальну загрозу. Тому російська істерія тільки підтверджує необхідність посилення дипломатичної роботи за цим напрямком.
Як справедливо зазначає Александр Дулеба –
Найкраща відповідь на агресію Росії проти України – співпраця із Україною
Це саме те, чого бояться нинішні «господарі Кремля», оскільки намагання Росії ізолювати Україну від її партнерів покликане сприяти більш глобальній цілі російської політики – змусити Київ піти на гібридну капітуляцію у цій асиметричній війні.
Останні коментарі