Путін, подивися, що ти зробив: репортаж з кордону
Репортаж словацького журналіста Andrej Bán, публікується за згодою автора. Оригінал статті DennikN.
Фото – Андрей Бан
Жінки і діти в Європі
Ужгород, вечір п’ятниці. На кордоні величезна, кілька кілометрова колона автомобілів. Два потоки за кілька сотень метрів до пункту пропуску з’єднуються в один.
Перший автомобіль, жінка за кермом і дитина. Інший автомобіль, дві жінки, мабуть, мати і дочка. Третій автомобіль, жінка і двоє дітей, одна з них дуже маленька. Четвертий, за кермом дівчина, імовірно, студентка.
Де чоловіки?
Лише у довгій пішохідній черзі на в’їзд до Словаччини з Ужгорода я бачу перших чоловіків. Є кілька, максимум 10. У більшості випадків вони кажуть, що супроводжують близьких у безпечне місце: “до Європи”. Потім чоловіки повернуться назад. Тому що повинні.
В Україні проводиться загальна мобілізація, і чоловікам у віці від 18 до 60 років не дозволяється залишати її територію. Тільки в тому випадку, якщо вони мають громадянство однієї з країн ЄС або хоча б документи на постійне проживання. Однак правила змінюються і наразі досить незрозумілі.
“Ми тікаємо від війни з Чернігова, міста на відстані близько трьох ста кілометрах від Києва. Росіяни почали бомбити нас. Ми в дорозі вже другий день, чекаємо тут від самого ранку – вісім годин”, – розповідає українець з маленькою дочкою на руках. У них немає нічого, навіть сумки.
Я ніколи не бачив нічого подібного під час воєн у Косові, Афганістані чи Сирії.
Дружина пана (я буду тримати його ім’я анонімним, а також імена інших) – німкеня. Вона змогла виїхати з України в останню хвилину, поки ще мала можливість. Чоловік і донька – не встигли.
“Я не знаю, де знаходиться дружина, напевно, у Німеччині. У нас немає зв’язку”, – додав чоловік. І він, і його донька мають тільки український паспорт, а також «посвідку» на постійне проживання у Німеччині. Він не знає, чи їх випустять з країни.
Також, у автомобільній черзі є сім’я з Києва. Їм знадобилося 12 годин, щоб подолати 7 кілометрів і вибратися з мегаполісу за межі міста.
Інші – з Кремечуга Полтавської області. Вони стояли в корці протягом 24 годин. Вони об’їзжали підірвані мости. Вони змогли виїхати до початку обстрілу місцевого аеропорту росіянами. Вони, як і інші, не хочуть просити притулку в Словаччині або в інших місцях “в Європі”. Вони хочуть тільки одного: безпечно пережити війну і повернутися назад.
У черзі ми також зустрічаємо словака поважного віку з Міхаловце. Він киває на мене, кажучи, що ми знаємо один одного по моїм журналістським розслідуванням. Я не пам’ятаю, але не заперечую. “Я був на весіллі мого сина тут, недалеко, у Сваляві, повертаюся”, – додає він.
Не тільки слова, нам потрібна військова допомога
Ми їдемо далі вглиб України. На заправці зустрічаю молоду сім’ю з Луганська. Автомобіль, повний сумок, серед них колиска з тримісячним немовлям. Жінка плаче. Вони не знають куди їхати, вони не знають що буде далі.
“Ми визначилися у якому напрямку нашій країні рухатись далі вісім років тому. Ми повинні побачити підтримку ЄС, підтримку Заходу”, – говорить молодий батько. “Ми більше не хочемо усних заяв, нам потрібні результати. Не тільки боєприпаси і гроші, ми також потребуємо військової допомоги”.
“Путін, подивися, що ти наробив!” – вигукує його дружина.
Несамовиті сцени тривають у студентському гуртожитку Ужгорода. Діти з плюшевими ведмедиками, з кішкою у переносці, з собаками на повідку. Як були, що мали – з тим і тікали.
На всій території Закарпаття немає жодного вільного місця в готелі чи гостьовому будинку. Біженців розміщують в студентському гуртожитку в Ужгороді. Поки це ще можливо, я теж скористався однією з вільних кімнат. Я спілкувався з зневіреними біженцями та переконував їх, що у Словаччині їм допоможуть хороші люди.
Одна молода мати плаче. Вона так швидко поїхала з дочкою, що чоловік не встиг оформити згоду на догляд за дитиною. Жінка не знає, чи потрібна вона зараз. Ми дзвонимо в словацьке консульство. Там працівник запевняє її, що у них не повинно виникнути проблем з перетином кордону. Якщо виникнуть – пропонує свою допомогу.
“У нас є перші 27 біженців, ми очікуємо їх масового прибуття. Ранковим потягом зі сходу їх прибуде ще більше. Ми готові до приїзду 2000 осіб” – говорить Василь Пінзеник, співробітник мерії.
В ратуші на стільці сидить наляканий сивий чоловік. Він тільки що прибув з Одеси.
Укриття та ночівля на татамі
Древнє Мукачево розташоване приблизно в 40 кілометрах від Ужгорода. Між війнами місто належало Чехословаччині, Підкарпатська область. Тепер це Закарпатська Україна. Місцеві жителі сподіваються, що росіяни не вторгуться сюди. Їм доведеться пройти чотири області та Карпатські гори.
З місцевим товаришем, Михайлом, в Мукачеві я відвідую спортзал та центр бойових мистецтв. Однак замість боксерів і борців ММА там готують татамі, спортивні мати, у якості спальних місць для людей з інших куточків України. Це поки єдиний притулок для біженців у місті з 40 000 населенням.
Невеликий недобудований зал вміщує 62 спальних місця. На полу, під ковдрами. Опалення тільки електричними обігрівачами.
Волонтери, які постійно перебувають на зв’язку, шукають житло або іншу допомогу для біженців в прилеглій місцевості. Логістику, транспорт, продукти харчування. Тільки за перші дві години 42 охочих місцевих мешканця запропонували свої послуги та проживання. Блогери та активісти в соціальних мережах допомагають поширювати інформацію про варіанти розміщення та транспорт.
Цією громадянською діяльністю, очевидно, керує добре навчений і фізично підготовлений чоловік років тридцяти. Василь Чегринський воював добровольцем з 2015 по 2020 рік у південній частині Донбасу, у добровольчому батальйоні в Урзуфі. Коли я йому кажу, що був з його бойовими побратимами в обстріляному селі Широкине, що мене там супроводжував хлопець з позивним Корінь, він дивується. Він його знає.
“Після мого повернення з Донбасу почалася пандемія. Краяни довірили мені очолити кризовий штаб. Тепер, коли росіяни напали на нас, я чекаю на виклик до мого підрозділу на схід. У мене є речі, упаковані в мою машину, я візьму своїх товаришів. Ми готові виїхати прямо зараз”, – сказав Василь.
Сміливо і рішуче додає, що вони тут, вдома, Путін – агресор. Ось чому вони переможуть.
Будь ласка, допоможіть нам
Драми також відбуваються на пішохідному переході між українськими Малими Селменцями та словацькими Великими Селменцями, приблизно за двадцять кілометрів на південь від Ужгорода.
Подібні історії є в будь-якому місці зараз і тут.
Нашу увагу з Михайлом привертає молода українська сім’я з дитиною в колясці. Вони втекли на першому потязі з Києва. Вони розмовляють англійською. У батька і доньки – естонські паспорти, у жінки є постійне місце проживання в Данії. Вони плачуть, що українські прикордонники не хочуть їх випускати – кажуть, що їм потрібні дипломатичні паспорти. Справді?
“Будь ласка, допоможіть нам”, – кажуть вони.
Ми йдемо з Михайлом до паркану, за яким стоїть озброєний чоловік. Він, очевидно, не знає детально правил і норм. Ми переконаємо його в тому, що сім’я не потребує дипломатичних паспортів, і їм достатньо і звичайних. «Спасибі!» – останні слова сім’ї перед в’їздом до Словаччини. В черзі, спочатку бурчать, потім заспокоюються.
Під час перерви на заправці Михайло показує мені відео на своєму смартфоні. В один момент одинокий чоловік десь під Херсоном, де йдуть запеклі бої, власним тілом намагається зупинити колону російської військової техніки.
У другому – кадри з Грозного. Чеченців, кадировців, – вербують, у величезній кількості для підтримки Росії.
В іншому відео відважна українка приходить до російських солдатів і пропонує їм насіння соняшнику. Вони не розуміють, вони хитають головами.
“Покладіть їх у кишені. Коли вас тут вб’ють, на ваших могилах виростуть соняшники”, – говорить вона.
Останні коментарі